Понедельник, Июня 26, 2017

Нестор Махно

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Перебування Махна і його війська у нашому краї – питання, яке ще належить детально вивчити. Автор цього історич­ного нарису Олег Тимков зробив спробу узагальнити почуте від старих людей (їх спогади друку­ються нижче), а також скористався деякими ви­даннями про Махна, які вийшли останнім часом, та матеріалами Херсонського обласного держав­ного   архіву.

Сподіваємося, що для наших відвідувачів буде цікаво прочитати дані матеріали. І важливі моменти історії, цікаві самі по собі, у яких і «мах­новщина» -  як соціальне явище, актуальне і у сучасному житті. Якими  були  Махно, його  оточення,  вбивці і авантюристи, чи справжні захисники селянських мас того часу? В усьому цьому і намагається ро­зібратися  автор.

ШУКАЛИ  ЛІТВІНОВА

 

Був ярмарок в неділю, і саме в цей день налеті­ли зненацька махновці, 40 вершників, здається. Я то­ді був малим хлопцем, 9 років мав. А тато зайшов у   хату,   та   й   каже:

— Вояки ті напали на товари євреїв і все порозкидали, а господарів по всьому базарі ганяли. Шу­кали Літвінова. А той Літвінов служив у червоних і був письменною людиною на селі (у краєзнавчому музеї повинне бути його фото). Так от червоний той утік і заховався на гори­щі у своїй хаті, як потім казав тато, а махновці йо­го не знайшли і хотіли спа­лити ту хату, та вибігла жінка і почала голосити., то вони тоді передумали і по дорозі заїхали до єв­рея, крамниця якого знаходилася там, де жив Ткаченко. І попортили йо­му подушки, так що пір'я летіло по всьому дворі (цей факт підтверджують Аввакумова О. І. та Чоботок А. Д.). Вимагали якусь контрибуцію і кричали: «Бий жидів, рятуй Росію».

А    потім, коли все стихло, тато  вранці  пішов на  конюшню і побачив, що йому замінили коня, поганого лишили, а здорового за­брали. А вояки ті тим ча­сом, як казали люди, по­їхали на Іванівку (Миролюбівка). Далі пам'ятаю, що тато нас забирали в чуже село, бо між Воронцовкою і Мар'янським йшов бій, а між якими військами —  не   знаю.

Огіенко   Іван   Максимо­вич,   1911   року  народжен­ня.

ЗАСІДКА  У   ХАТІ

Дуже мало знаю. Було всього 5 років. Ми тоді жили у Іванівці (Миролюбівка), а махновці стояли у нас в селі. Саме йшов 20-й рік. Пам'ятаю, шука­ли нашого тата, хтось до­ніс, буцімто, він комуніст, і влаштували у хаті засід­ку, а нас, дітей, постій­но розпитували про нього. І коли він прийшов, із-за кутка вийшли вояки і на­казали пред'явити доку­менти. Тато подав папір­ця з написом «Ветеринар­ний лікар». Тоді вони щось спитали і вийшли. Пам'ятаю також, що брали насиль­но людей в свою армію, ті ж ховалися, хто де міг, зокрема, у соломі знайшов притулок один із селян. Махновці почали штрикать солому шаблею і порани­ли його у вухо. Той закри­чав і його витягли, а по­тім розстріляли. Одному чоловікові, не знаю за що, простромили живіт і на­казали співати «Ох, яблу­чко», то він тільки почав і впав зразу мертвим. Во­ни не любили євреїв, гра­бували їхні домівки, мага­зини, вишукували комуні­стів, активістів, співчува­ючих їм і рубали їх ша­блями. Чинили самосуд і над   своїми   людьми.

Самого Махна ми іноді доволі часто бачили через шибку. Це був невеличкий чоловік з кривими ногами, їздив завжди тачанкою. Раніше були у нас і ка­дети. Вони займалися грабунками, а народ склав про обидві ворожі сторо­ни різні частівки. Ось одну   тільки   пам'ятаю:

Ой у  батька Махна — золотії   гори,

А   кадети  дурні б'ються   за   погони.

Близнюк  Надія  Василів­на,   1914  року   народжен­ня.

ПРИГАДУЮ   ЛИШЕ КУПЛЕТ

Я колись щось знала, але тепер все забула, ад­же було це дуже давно. Скільки пережили горя, війн, голодоморів, нестатків, насилля? Якби оце ра­ніше, може б щось і зга­дала, а то тільки запам'я­талася мені пісенька, що співали у громадянську австріяки:

Ой,   кадет   ти,   кадет,

Чом  не   женися?

Прийде   батько   Махно,

Де  ти  дінеся!

Павленко Ярина Павлів­на, 1911 року народження.

 

ПІД ДУХОВИЙ ОРКЕСТР

Махновці довгий час сто­яли у нас табором в селі Іванівці (Миролюбівка). Кого стріляли, кого гра­бували, а сам батько Ма­хно був таким собі непо­казним чоловіком серед­нього зросту, з кривими ногами. Ходив часто в це­ркву, ставив свічки, а ко­ли їхав десь кіньми, то ра­зом з собою завжди возив духовий оркестр. Мабуть, не міг без нього. А коли відступав, багато людей за­напастив. Рахували потім, то знайшли у ямі вбити­ми 800 душ, і там, же, зда­ється,   їх   і      поховали.

Парада  Анна  Матвіївна, 1910   року  народження.

 

ВИПАДОК   НА   ВЕСІЛЛІ

У двадцятому році в Іва­нівці (Миролюбівка), саме тоді як армія батька була по-зрадницькому вибита під Перекопом, моя сест­ра виходила заміж. Саме тоді, як зараз пам'ятаю: їхав дорогою на конячці рябий, патлатий чоловік і уздрівши наречену з ком­панією, почав розпитувати про щось, а потім роздав усім цукерки і зник. Вве­чері з Кирилівки почали бити гармати, там бу­ли червоні, а вранці стрі­лянина вщухла і в село наїхало багато махновців тачанками. А в цей час, окрім моєї сестри, вихо­дила заміж ще одна дів­чина. Отож, побачивши обох наречених, хтось із воя­ків   вигукнув:

— Ото,  якби роздіть!
Раптом,   як   з-під   землі, винирнув той патлатий чо­ловік   і   закричав:

— Хто це сказав, під арешт! — і добавив, — Ми ж з   вами православні.

А   потім   віддав     наказ:

— На весіллі гуляйте, а народ не чіпайте і напива­тись не сміти! Згодом ми взнали, що той чоловік є не хто ін­ший, як сам батько Мах­но. Ще можу додати таке. Брат мій лежав у лазаре­ті хворий на тиф, а він служив у червоних. Тато мій   і   каже:

— Заберемо його до се­бе.

А Махнові вже допові­ли, що он в тій-то хаті че­рвоний ховається. То він як залетів із шаблюкою, і до ліжка, а я прикрила хворого і почала голосити, то він схаменувся. Тільки кінчиком шаблі задів ме­ні пальця. Ось цей спогад з тих пір лишився. Що ще сказати? Грабували махно­вці багатих євреїв, купців, німецьких поселян, коло­нії яких були коло Високопілля   та   Дудчан.

Біловодська Надія Івані­вна, 1910 року народжен­ня.

МАХНА У СЕЛИЩІ БАЧИЛИ

У селищі у 20-ті роки було чимало єврейських магазинів. Саме на місці нинішнього ресторана і аж до міліції. Тягнулися аж туди, де зараз рукотвор­не море. Махновці постій­но їх грабували і тікали з награбованим у свій та­бір, що був, здається, в Іванівці (Миролюбівка). Разом з собою прихоплювали насильно людей у свою армію. Деякі потім, відставши, тікали назад. Були вояки всі добре озброєні, носили папахи. Хтось, зокрема казав, що батька не було у Ворон­цовці. Стверджую, що він був. Так, під час одного з нальотів на магазини,, ко­ли махновці оточили се­лище, його бачили. Це був рябий чоловік серед­нього зросту. (Рябий то­му, що у 20-му році переніс   віспу).

Літвінов Іван Іванович, 1909  року   народжения.

ВКРАДЕНИЙ ПОДАРУНОК

Народилася я в селі Мар'янське. Матуся померла від тифу, тож виховувала мене не рідна мати, яка жила у Воронцовці. В 1914 році мого брата Сашка за­брали на війну і він по­пав у полон, а потім че­рез 4 роки повернувся з дружиною німкою. Саме йшов 1919 рік. і Махно з вояками ввійшов у Воронцовку. Якраз мати, що мене доглядала, народила сина. Ми жили у велико­му двоповерховому буди­нку, який належав бага­тію Сухомлинову. Ми ме­шкали на першому повер­сі і саме в січні, як зараз пам'ятаю, Махно постукав до нас у двері. Йому відкрили і він, зайшовши з трьома бійцями, побачив, що мати тримає дитину. Посміхнувшись,   спитав:

— Що   впіймала?

—   Хлопчика, —відпо­віла   та.

Махно   засміявся:

—   То значить назвіть його   Нестором.

Селянський ватажок щось мовив ближньому воякові і той десь вибіг. Сам Мах­но був середнього зросту, волосся досягало плечей, обвішаний різною зброєю, шабля і ремінь   на ньому. Прийшов той вояка,, при­ніс хліба, сала, горілку і білої матерії. Сіли ми за стіл, випили і розбалака­лися. Брат мій Сашко спи­тав:—За що ви воюєте? За кого? Махно   відповів: —Ми не проти червоних, ми проти білих і жидів! «Бий жидів, рятуй Росію!». Ось побачите, дядьку, бу­де влада для жидів, бо вони всі при владі, а росія­ни і українці завжди були рабами. Махно піднявся з своїми зброєносцями і наостанок мовив   моєму     батькові: —Назвіть хлопця Нестором, а я як буду йти на­зад, то зайду. Але коли вони пішли, ба­тько плюнув і мовив, ди­влячись   на   дитинку: —Будеш Григорієм. Махно справді поверну­вся і вручив нерідній моїй матері подарунок — чор­ну, шовкову шаль і, поба­жавши всього найкращого, сів на тачанку і разом з повстанцями виїхав з сели­ща. Моя мати наділа ту шаль і пішла на базар. Коли підходить до неї місцева бариня   і   каже: —Ця шаль моя, мах­новці   взяли. Мати   моя   і   каже: —Візьміть, але тільки як я піду додому роздіта? Мадам   відповіла: —Не треба, йдіть додо­му,   хай   принесе   дівчина. Потім   я   так   і   зробила. Ось така трапилась зі мною пригода в житті.

Колосова Лідія Михай­лівна, 1911 року народ­ження.

НЕСПОДІВАНА НАГОРОДА

Запам'яталося, як мах­новці, заповнивши селище, повідкривали єврей­ські магазини і гукали жителів, щоб кожний са­мостійно вибрав собі то­вар, що потім було і зроб­лено. Люди нахлинувши і взявши кожен, що хотів, швидко тікали до своєї домівки. Пригадую такий випадок. Я тоді був малий. Виходжу з хати, а поряд лежить людина поранена і кінь гарцює біля неї. По­бачивши мене, він почав підгукувати, але я взнав­ши в тому чоловікові ма­хновця, побоявся підходи­ти, та врешті після настій­ливих прохань, підійшов. Він обперся об мене, встав. Почувся гуркіт, під'їхала тачанка і також стала біля нас. Махновець попросився на тачанку, але йому відмовили, мо­тивуючи тим, що вона бу­ла повністю набита людь­ми. Один з них, мабуть, головний, сказав, що зза­ду їде друга тачанка, і чо­ловік згодився підождати. Коли, підскочила згадана кінська запряжка, його взя­ли і він розповів тим лю­дям про мене. Мені наски­дали повну жменю грошей, подарувавши папаху, зникли.

Мартиненко Омелян Дми­трович, 1909 року наро­дження.

 

СХОВАНИЙ   СКАРБ

Я знаю, але дуже мало, зокрема   тільки   від   свого  батька, якого вже немає. Заскочили махновці у се­лище і шукали керуючого маєтком графа Воронцова — Кашина та поміщи­ка Корнілова, в яких були гроші і золою, а Корнілов цей мав власний млин, хату і багато доро­гих речей. Після того, як влада під час громадянсь­кої війни мінялася або пе­реходила     з  рук   в  руки, він, мабуть, вирішив, що протримає багатства недо­вго і захотів продати все добро і втекти. Що потім і зробив. Продав все Алексієнку, якого за куплені добро совєти репресували в часи колективізації. Отож, не знайшовши втікачів, махновці прийшли в нашу хату і, схопили мого Тата, а він мав якісь справи з Кашиним. Поста­вили його до стіни і, на­ставивши рушниці, веліли казати,   куди   подівся   той керуючий маєтком, А та­то мій не знав. Не знав він також, що жінка Ка­шина сховала скарб із зо­лота і коштовностей у нашій хаті. Тож махновці, не добившись нічого з мо­го тата, полякали його і поїхали. Я вже коли під­ріс, знайшов у фундаменті своєї хати пусту шухляд­ку, в якій і лежав колись той самий скарб. Щодо самого батька Махна, є свідчення і від мого тата, зокрема, і від інших ста­рих людей, що Махно був у Воронцовці двічі, здає­ться, у 1919 році і далі чи в 20 чи в 21. Помер, на жаль, мій товариш Кириленко Яків Михайлович, який служив у війську се­лянського   ватажка.  Він один із свідків, які бачили самого Петлюру. Такі-то були справи.

Белінський Михайло Іванович, 1920 року народження.

 

НАРУГИ,   ЗВІСНО, НЕ   БРАКУВАЛО

Коли лютувала громадя­нська війна, мені було десь близько   десяти   років.   У Костромці, де проходило моє дитинство, траплялися різні сутички між черво­ними та білими. Запам'я­талися також і махновсь­кі наскоки. Вони грабува­ли єврейські магазини та кав'ярні, їли конину. Ко­ли у якогось вояки бра­кувало коня, забирали йо­го у селянина, дарма що був бідний, але справжніх бідаків не займали. Зокре­ма пам'ятаю такі випадки.

Махновці зупиняли трій­ку або візок з багатими їздцями і якщо подобалась їм дівка або жінка, виво­дили  її,  а   хазяїну   веліли тримати коня і не труси­тися. Молодицю ґвалту­вали на очах у чоловіка, а потім відпускали. Більш нічого пригадати не можу.

Калич  Афанасій    Тимофійович, 1909 року народ­ження.

БУЛИ   2  ДНІ

У Воронцовці тоді бу­ли здорові базари і ба­тько мій, а це було в 1920 році, готувався їхати на торги, забив качку, нала­штував воза, узяв сякого-такого харчу на продаж і поїхав, узявши і мене. Не доїжджаючи трохи до мі­сця, ми побачили, що про­сто на нас біжать люди з криками: «Махно! Мах­но!». Ми повернули коня­ку,   та   швидше   тікати,   а згодом дізналися, що ма­хновці напали зі сторони парку, зайшовши туди вно­чі. Були вони дуже голод­ні і стомлені. Позабира­ли з прилавків молоко, масло,   хліб,   все   інше   не займали. Були вони у се­лищі 2 дні і за цей період встигли наробити чорних справ.  Тримали у  водонасосній башті євреїв і стрі­ляли їх. Робив у волості чоловік на прізвище Зінченко і коли з'явилися у селищі «гості» почав тіка­ти   і  сховався,   та   невірні люди видали його махно­вцям. Чоловіка мучили, але не вбили, то він і до­жив до 1923 року. Бать­ко ж мій помер у 1922 ро­ці. Чи був сам Махно у Воронцовці — не знаю.   Але казали,  що був. Оце все, що могла   згадати.

Корецька Тетяна Дем'янівна,    1912  року   народ­ження.

ЩО      ЗА   НАЦІЯ?

Знаю тільки те, що про­їжджали махновці селом у Давидовому Броді, нікого особливо не чіпали. Ото тільки заскочив якийсь во­яка до нас в хату, та пи­тав батька, а мати схова­ла його, бо ж ми знали, що чоловіків насильно за­бирають до війська, то він і поїхав з пустими рука­ми. Запам'ятався  тільки куплет із пісні, складений   народом:

«Ой,   батько   Махно,

що   за   нація,

Навкруги   грабежі,

спекуляція,.,»

Ще  знаю, що торговцем одного з єврейських магазинів у Воронцовці був якийсь Аврутіс. У Велику Вітчизняну його вбили німці.

Геращенко Дар'я Карпівна, 1916 року народження.

 

ВОЯКА   З   ШАБЛЕЮ

Сказати  практично нічо­го не можу, окрім хіба що оце   тільки   пам’ятаю,    як  махновці   когось   шукали по   вулицях,   заглядали   в хати. Я тоді був малий, а батько мені каже: «Схо­вайся». Я заліз на пічку, але там мене було видно, то я поліз під ліжко. Саме відчинились двері і ввій­шов вояка з шаблею. Роздивився по хаті та до ме­не,   а   батько   каже.:

—   Там тільки мій хло­пець. Той заглянув, і побачивши мене   мовив:

— Не   бійся,   хлопче.
Покрутився,      схопив   зі столу тарілку із смаже­ною рибою і спитав у матері:

— Чи   є   самогон?

— Нема, — відповіла та,   —   ми   не   гонемо.

Вояка      тоді   сказав:

— Заберете тарілку у сусіди, ми будемо там, бо там   є  самогон, і  пішов.

Федоренко Григорій Іва­нович, 1912 року народ­ження.

Comments:

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

bigmir)net TOP 100Hosting Ukraine

Яндекс.Метрика
Restore Default Settings